16 декабря в 19:16 ·
Ми підібрали з Mihail Bakalyuk цього юного воїна, як потім виявилось, артелириста на одному з блоків. Замерз, задуб, але мовчки терпів... Його
відправило у відпустку командування за якісь конкретні заслуги. Відправило зовсім без грошей. Намагалися його нагодувати, напоїти чаєм, але відмовився. Просив підкинути до Слов'янська на вокзал. Йому довелося стати свідком суперечки з беркутівцем уже перед самим містом, запевнив
нас, що готовий дати свідчення проти відморозка з шевроном беркута. Коли доїхали, була вже глуха ніч. Залишити хлопця посеред вокзалу чекати до ранку було якось не по-людськи. Вирішили заселити його в готель, але вільних місць не виявилось. Розпитали куди саме йому потрібно і керуючись
правилом, що добро не може бути половинчастим, погодились доправити його прямо додому. Ускладнювалось все тим, що ми з Міхою не спали вже другу добу і буквально засинали за кермом. Помаленьку доклигали у Дніпропетровську область... У маленьке село, яке загубилось десь серед
розбитих доріг. Хатинка нашого бійця була настільки маленька і скромна, що це виклакало у нас з Мішою певну емоційність і вигнало сон. На зустріч нам вийшла матір і молодший брат. Молодший плакав і міцно обніймав свого героя, який відправився на війну боронити Україну, а старший все
повторював: "Ну що ти, як баба". Вони їдуть на війну юнаками, а повертаються мужчинами, миттєво дорослішають, беруть відповідальність. Прості українськи родини відправляють своїх синів на війну, на них і тримається незламна Україна! Ніколи не проїжджайте зупинки, на яких
чекають транспорту військові, зазвичай чекають вже не першу годину. Бо саме вони дають вам той затишок і можливість продовжуват своє безтурботне життя!
Комментариев нет:
Отправить комментарий