Яке майбутнє чекає російських загарбників на прикладі учасників придушення «Празької весни»

І їхня місія до болю проста: вмирати за чиїсь феодальні пережитки.

тій ролі, в якій зараз російські солдати-призивники в Україні, в 1968 були призивники з усього колишнього СССР. Серед них був і 

чоловік однієї моєї родички. Дуже приємний, милий чоловік, який зараз займається виноградарством, вівцями, ну і взагалі веде

неспішне життя селянина на Півдні України, пише у своєму  блозі режисер, журналіст Жанна Довгич. Я нечасто його бачу, але 

кожного разу він показує документи, говорить про те, що 1968 року був у Чехословаччині, а добавку до пенсії, як учасник бойових дій, не отримує. Він ніколи не розповідав про свої емоції, про людей, проти яких і на чиїй землі довелося виконувати “інтернаціональний обов’язок”. Його
турбує тільки відсутність статусу і відповідної до нього грошової винагороди. Спочатку він добивався цього в СССР, потім у незалежній Україні. Але його справа уже десятки років загублена десь по архівах. Коли я читаю інтерв’ю “бурятів”, яких не гребе, що вони захищають чужу їм ідеологію на чужій

 землі, або ж бачу відео з вояками, що “заблукали”, я згадую цього мого знайомого чоловіка. І бачу цих “асвабадітєлєй” через 10-20-30 років, які вони витрачатимуть на те, щоб довести свій статус учасника бойових дій і 

боротимуться за якісь нещасні доплати до своїх мізерних зарплат/пенсій. Яка з цього всього мораль? А ніякої, як у новітніх “воїнів-інтернаціоналістів”, яких, як м’ясо війни, імперія в новому обличчі відряджає “визволяти”, а вони

 вбивають ворогів “русского міра”, як їхні попередники убивали “ворогів комунізму”. І тільки деякі здогадуються, що насправді вони – загарбники. І їхня місія до болю проста: вмирати за чиїсь феодальні пережитки.
Джерело 


И их миссия до боли проста: умирать за чьи-то  феодальные пережитки.

той роли, в которой сейчас российские солдаты-призывники в Украине, в 1968 были призывники со  всего бывшего СССР. Среди них был и муж одной моей родственницы. Очень приятный, милый человек, который сейчас занимается 

виноградарством, овцами, да и вообще ведет неспешную жизнь крестьянина на юге Украины, пишет в своем блоге режиссер, журналист Жанна Довгич. Я редко его вижу, но каждый раз он показывает документы, говорит о том, что 1968 был в Чехословакии,

 а добавку к пенсии, как участник боевых действий, не получает. Он никогда не рассказывал о своих эмоциях, о людях, против которых и на чьей земле пришлось выполнять "интернациональный долг". Его беспокоит только отсутствие статуса и 

соответствующие  ему денежное  вознаграждение. Сначала он добивался этого в СССР, затем в независимой Украине. Но его дело уже десятки лет утеряно где-то  по архивам. Когда я читаю интервью "бурят", которых не волнует, что они защищают 

чуждую им идеологию на чужой земли, или же вижу видео с воинами, что "заблудились", я вспоминаю этого моего знакомого мужчину. И вижу этих "освободителей" из 10-20-30 лет, они будут тратить на то, чтобы доказать свой статус

 участника боевых действий и бороться за какие-то несчастные доплаты к своим мизерным зарплатам / пенсиям. Какая из всего этого мораль? А никакой, как в новейших "воинов-интернационалистов", которых, как мясо войны, империя в новом 

обличье отправляет "освобождать", а они убивают врагов "русского мира", как их предшественники убивали "врагов коммунизма". И только некоторые догадываются, что на самом деле они - захватчики. И их миссия до боли проста: умирать за чьи-то феодальные пережитки.