35 років, інженер
м. Київ
«Із засобів захисту у нього був лише малесенький срібний хрестик…» - Ольга Власенко.
Черненко Андрій був мешканцем міста Києва. Народився у с. Слободо-Петрівка Гребінківського району Полтавської області. Дитинство пройшло в Черкасах, де й тепер залишились його батьки та брати. Андрій був інженером-технологом та працював автоелектриком у Києві.
Разом з дружиною працював у Посольстві України в Нідерландах. Бачив, як живуть за кордоном, і такого життя бажав Українцям. Упершее прийшов на Майдан після побиття студентів 30 листопада. Зтого часу бував там майже щовечора, часто з друзями. Допомагав укріплювати барикади, Але не брав у руки зброю – принципово. Був переконаний і переконував інших, що перемогти можна і без зброї…
Андрій вийшов з дому о пів на дев’яту вечора. Обійняв дружину, яка залишилась удома з семимісячною донькою, сказав, що кохає її, і пішов на Майдан. Він не був членом Самооборони, не мав не тільки зброї, але й жодного захисту.
«Ми думали, якщо вийде багато людей, то кровопролиття не буде», — говорить Олена. Того вечора, наче передчуваючи недобре, вона дала йому з собою маленький срібний хрестик.
Як і домовлялися, через 45 хвилин Андрій подзвонив Олені і сказав, що вже на Хрещатику. Це була їхня остання розмова. Більше телефон не відповідав.
Ніч пройшла у тривозі. З п’ятої ранку Олена почала телефонувати по лікарнях. Зрештою, вдалося з’ясувати, що чоловіка з таким прізвищем швидка доправила з Будинку профспілок до 17¬ї лікарні. Олена кинулася туди. Лікар підтвердив: такий пацієнт був... Врятувати його не вдалося… Тіло вже відвезли в морг.
Ще можна було сподіватися на помилку. Але того вечора до лікарні привезли понад 200 поранених майданівців. Побоюючись зникнень загиблих, лікар сфотографував на телефон померлого хлопця. Він показав знімок Олені. На неї дивилося обличчя її чоловіка.
Суха мова лікарняної виписки: проникаюче вогнепальне поранення грудної клітки з пошкодженням внутрішніх органів. Куля пройшла навиліт.
Жінка-волонтер, яку вдалося знайти в лікарні, розповіла, що Андрія привезли перед 22-¬ю вечора. Тобто поранено його було практично одразу,
як тільки він пришов на Майдан. У швидкій він, очевидно, ще зміг назвати своє прізвище. До лікарні його довезли вже непритомного. На впізнання пішли подруга і родичка. Олена, що годує груддю маленьку Яну, лишилася вдома.
Андрій з Оленою побралися у 2005 році. «Ми були такі щасливі, ніколи не сперечалися. Я дуже вдячна Богові, що у мене такий чоловік. Він дуже піклувався про мене і про нашу донечку, був дуже порядною людиною. Тому він не міг туди не піти. А я не могла і не хотіла його стримувати», — розповідає дружина. Як професійний дипломат, вона вміє тримати себе у руках, і її голос майже не тремтить.
«Найщасливіший день у нього був, коли народилася донька. Це він вибрав їй ім’я. Він кожну вільну хвилину проводив з нею, завжди купав її, вкладав спати. Я тільки зараз вчуся це робити сама. Навіть уночі він вставав до неї, беріг мене. Коли я питала, чи не стомлюється він, відповідав, що для нього
це радість. Він був найкращим татом», — продовжує тяжку розповідь Олена.
«І найважче, — і тут Оленин голос не витримує і ламається від сліз, які вже неможливо стримати, — це те, що він тепер не бачить, як вона росте».
Андрій уперше прийшов на Майдан після побиття студентів 30 листопада, з того часу бував там майже щовечора, часто з друзями. Але 18 лютого він був сам…
Вічна пам’ять.
P.S. «Мені дуже важко від того, що він помирав самотньо. Я розумію, що, мабуть, не врятувала б його, але я хоча б була поруч», — говорить дружина.
Комментариев нет:
Отправить комментарий