Це так би мовити останній подарунок побратимам....

Пройшло вже кілька годин від цієї події у Штабі, а у мене ще досі в горлі
стоїть ком і душать сльози. Я не знаю, але чомусь все частіше не можу стримувати сльози - нерви мабуть?
Я нещодавно писав про горе, яке в черговий раз спіткало Збаражчину, про загибель Володі Магльони. Так от, коли ми його забирали то мною з 

підрозділу передали речі Володі, телефон, форму, ще там щось і його зарплатну картку. Віддав все це його дідусеві і мамі, та попросив його сестричку Віру приїхати у Збараж, щоб ми попробували вирішити питання з відновленням коду. Думаю якщо там є гроші то вони можуть знадобитися родині.

Сьогодні вона зайшла і каже, що карточку вже розблокували і гроші зняли. Але порадились в родині (наголошую, що у Володі є ще п"ять сестричок) і вирішили гроші (дев"ять тисяч гривень) передати у Штаб на потреби АТО. Я отетерів. Кажу не робіть цього, поділіть між сестрами. Та більше того - буде 

ще дев"ять днів потім сорок, треба буде поминальні обіди робити.
Віра вперто стоїть на своєму. Беру дзвоню до дідуся - він каже, що це спільне рішення. Це так би мовити останній подарунок побратимам.

Тут сльози вже не втримались. Кажу добре, я візьму і запишу у журнал, але ще витрачати не будемо, може передумаєте? Дудсь каже: Ні - пустіть на потреби хлопців, ми так вирішили.
От такі гени у нашого народу! От такий незламний дух!

Слава Україні! Слава її Героям! Слава її патріотам!
Ми зв"яжемось з побратимами Володі, вивідаємо у чому вони найбільше мають потребу і зробимо їм останній подарунок від нього!
Источник