“Похорони солдата Костенка відкрили нам очі на знищену і принижену Кубань”, – Портніков

Той, хто приїжджає до кубанських станиць з Росії, не може побачити того, що бачить кожний з нас: всі ці люди – українці. 
Тільки деякі російські журналісти, які розповідають про похорон першого загиблого на сирійській війні російського солдата 
Вадима Костенка, помічають цю особливість хутора Гречана Балка Краснодарського краю – мову літніх людей. Про це пише Віталій Портніков у блозі Еспресо TV, зазначають Патріоти України. Кореспондент Радіо Свобода зауважив: “А це рідко, – додає на місцевому співучому суржику інша старенька родичка сім’ї
Костенко. – А то іть бреше, бреше, а прийти не прийде”.. Звичайно, це просто невміла передача російськомовною людиною незнайомих їй слів чужої мови. І звичайно, це ніякий не місцевий співучий суржик. Це – українська мова. Просто той, хто приїжджає до кубанських станиць з Росії, не може побачити того, що бачить кожний з нас: всі ці люди – українці. 

Він – на українських землях. Втім, хто з його співрозмовників пам’ятає про це? Росія постаралася зробити все можливе, щоб витравити з нащадків кубанського козацтва дух свободи і пам’ять про сміливих предків. Те, що не вдалося царям – вдалося більшовикам. Виховували криваво – масовими 

репресіями, ідеологічною обробкою, Голодомором. На Кубані він був саме таким, як і на інших українських землях. Сучасники про це знали. Великий російський поет Осип Мандельштам помітив “тени страшные Украины, Кубани” – саме так, через кому. Після Голодомору на Кубані було остаточно

 заборонено все українське. Мандельштам загинув у ГУЛАЗі в одні роки з останніми носіями кубанського українського духу. Все закінчилося. І ось зараз ми бачимо, як завіса над сценою знищення на мить піднялася. Бачимо труну з тілом нещасного пацана, у якого в житті не було ніяких перспектив, 

окрім служби – і який навряд чи пам’ятав про своє українське походження. А, може, йому нагадали в останню годину? Адже бути українцем в бандитській армії – саме такий злочин, як колись бути євреєм після Шестиденної війни. Бачимо його наляканих родичів і односельців, які 

бояться сказати правду самим собі навіть перед обличчям найжахливішого. Бачимо знищену і принижену Кубань – здобич уркаганів. І бачимо Росію, яка навіть не розуміє, що вона зробила. А потім завіса опуститься і ми знову забудемо про ці нещасні землі і про цих заляканих, забитих людей. Нам би

 врятувати те, що залишилося, те, що нам дозволили називати Україною. Хіба є у нас можливість пам’ятати про те, що у нас відібрали? Хіба зможемо ми сказати самим собі, що нещасний Вадик Карпенко – така ж жертва російського імперіалізму, як і наші хлопці, яких цей кровожерний звір вбиває на Донбасі. Ні, нам легше жити і думати, що цей щоденний багаторічний етноцид – просто внутрішня справа Росії. Джерело