Тіснота, голод і тортури — це те, з чим зіткнулися понад 3 тис. українців, які побували в полоні у так званих республік “ДНР-ЛНР”. Про це пише видання Новое время, передають Патріоти України. Колишній боєць добровольчого батальйону Айдар Анатолій Головченко згадує про те, що сталося з ним минулому року, здригаючись — він провів місяць у полоні сепаратистів. “Коли ми потрапили в полон під Луганськом, то найперше одному з українських бійців чеченці вирізали на грудях слово
бандера, а потім зарізали його”,— говорить Головченко. Назвати точне число тих, хто має схожі спогади, переживши полон, складно. За даними Ірини Геращенко, уповноваженого президента України з питань мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях, за весь час АТО
представники офіційного Києва виявили майже 3 тис. полонених українців — військових і цивільних.
У цій статистиці враховані далеко не всі громадяни України. Частина потенційних полонених все ще перебувають у розшуку. Крім того, в озвучених Геращенко цифрах не враховані ті, хто живе “по той бік”: місцеві жителі, ув’язнені та ополченці, що проштрафились, яких багато в підвалах самопроголошених республік.
За оцінками правозахисників, у цілому в шкурі бранців ДНР-ЛНР побувало більше 20 тис. чоловік.
З камер республік місцеві жителі — п’яниці, зеки і дрібні порушники — як правило, виходять живими після декількох тижнів відпрацювань на благо їх невизнаної батьківщини. А ось для добровольців і солдатів Збройних сил України (ЗСУ), а також для проукраїнських активістів підвал може стати місцем катувань і смерті.
Валерій Макеєв, правозахисник і волонтер, сам пройшов через тривалий арешт у так званих республіках, тепер займається проблемою полонених. І хоч зараз на фронті встановилося формальне перемир’я і більшість проукраїнських активістів і військовослужбовців вже звільнили, він сповнений тривоги за долі тих, що там залишилися.
“Їх там повільно вбивають. Життя в полоні іноді здається не життям, а суцільною мукою”,— говорить Макєєв.
Інший бік війни
Головченко розповідає про 31 день свого перебування в катівнях “ЛНР”, і його голос іноді переривається, а в якийсь момент він просто замовкає.
Айдарівець, він сам родом з Донбасу. Але останні 14 років прожив у Полтаві. Коли почалися події на сході країни, пішов у добровольчий батальйон. 12 червня 2014 року потрапив в засідку в Луганській області — його разом з пораненим товаришем взяли в полон чеченці-кадирівці.
“Мені спочатку намагалися ноги прострілити, але ми лежали на бетонній підлозі, і вони побоялися рикошету. А потім один ополченець побіг за сокирою — хотіли пальці на ногах обрубувати,— каже Головенко.— На моє щастя, почався обстріл. І я уцілів”.
Пораненого товариша ополченці відвезли в лікарню і через кілька днів обміняли на когось зі своїх. А ось Головенка посадили в гараж разом з Володимиром Семистягою, головою луганського осередку Просвіти, місцевим істориком-патріотом. Останнього взяли як лідера фашистської партії.
Потягнулися одноманітні дні, які переривалися багатогодинними допитами. Після одного з них Головенко втратив свідомість.
“Під гаражами були підвали. Коли ставало тихо, ми чули, як у них кричали люди, яких катували. Як правило, це були місцеві, яких звинувачували в тому, що вони коригували вогонь українських артилеристів або допомагали ЗСУ”,— згадує Головченко. Рівно через місяць після захоплення його звільнили.
У Макеєва про полон своя історія. 15 серпня 2014‑го на блокпосту в зоні АТО його разом з Романом Черемським, одним із лідерів Спілки української молоді, і знімальною групою телеканалу “112 Україна” затримали бойовики ЛНР. Журналістів відпустили, а ось Макеєв вийшов на свободу лише 23 листопада.
Велику частину часу він пробув у місті Ровеньки, на базі колишнього ДТСААФ. “Це була маленька кімнатка, де тримали кількох людей. Ні матраців, ні подушок, ні ліжок. Всі спали на дошках, плечем до плеча: один повертається уві сні — і все теж змушені повертатися”,— розповідає правозахисник.
Макеєв потрапив у полон в шортах і майці — не було навіть шкарпеток. З настанням холодів йому довелося майструвати собі зі шматків тканини онучі й якусь подобу сорочки. “Ходив, як дикий мисливець XVIII століття”,— посміхається він. Потім пощастило: ополченці дали йому спецодяг — робу.
Черемський, разом з яким Макеєв потрапив у полон, додає: ледве не кожний перехожий солдат армії “ЛНР” міг зайти в підвал і почати багатогодинний допит. “Просто тому, що так йому захотілося — познущатися над полоненими”,— говорить активіст.
Всі ті, хто пройшов підвали республік, уточнюють: ніяких законів або правил утримання арештантів у ДНР-ЛНР немає.
Доброволець з батальйону Донбас Тимур Книш півроку сидів у донецькій СБУ — він, як і багато інших солдатів, потрапив у полон після “котла” під Іловайськом.
“Всю нашу сотню, 111 людей, посадили в підвал. Там ні вентиляції не було, ні туалету. Спали будь-де”, — згадує Книш. Полонені бійці, однак, не опустили рук: спробували встановити в себе армійські порядки — підйом о 6 ранку, сніданок о 8, змінні чергування. “Годували погано, іноді хлопці від виснаження втрачали свідомість”,— додає доброволець.
Використовуючи в тому числі і голод, сепаратисти пропонували бійцям переодягнутися у військову форму “ДНР” і під відеозапис розповісти, що тепер вони захищають республіку від київської хунти. “Хотіли зламати”,— розповідає Книш. І на диво спокійним голосом додає: “Чесно, думав: уже не повернуся додому”.
Всім сидіти
Через маленьку камеру, в якій Макеєв провів кілька місяців, за цей час пройшло багато людей. В основному — звинувачені в чомусь ополченці та місцеві жителі. Колишній бранець прикидає, що загальна кількість його тимчасових сусідів склала сім десятків людей. А може, і більше — арештанти постійно змінювалися, когось він міг і забути.
Головною причиною, через яку в камеру потрапляли ополченці, були п’яні дебоші. “Уявіть картину: прокидається вранці вояка, розплющує очі й питає: “А де я?” Йому кажуть: мовляв, у підвалі”,— розповідає волонтер.
Реакція сепаратистів, які потрапили в підвал, за його спостереженнями, завжди була емоційною: надто вже сильно вони боялися за свою долю. Кілька разів Черемський, будучи арештантом, стикався з тим, що дружини здавали в “підвал” чоловіків, коли ті буянили. “А потім хочуть повернути,
але ні, не виходить — чоловіки-п’яниці кілька тижнів зобов’язані відпрацювати на благо Новоросії”,— усміхається Черемський. Робота досить примітивна — рити окопи, тягати пальне і боєприпаси. Останніх, до речі, у ополченців, як згадують полонені, було дуже багато.
Ще одна категорія затриманих — це професійні “сидільники”, зеки. Війна зруйнувала в’язниці та колонії, і вони опинилися на волі. Багато хто бралися за старе, і знову потрапляли — але не в колонію, а на “підвал”.
Вийти з пекла
З української сторони звільненням і обміном полонених займаються СБУ та Міноборони. Допомагає їм волонтерська група Патріот. Ще є Мінська група, яка затверджує обмінні списки між Україною та представниками республік. Від її особи в переговорах бере участь Віктор Медведчук, колишній голова Адміністрації президента Кучми.
Процес звільнення колишніх полонених, як правило, описують коротко, уникаючи будь-яких деталей. Пояснюють, що хитрі способи обміну все ще можуть стати в нагоді тим, хто досі залишається в руках ополченців. Мова йде про долі приблизно 150 чоловік — саме стільки в’язнів, за даними офіційного Києва, знаходяться в підвалах республік.
“Є механізми, набір стандартних прийомів [визволення],— пояснює Макеєв.— Тут для бранця важливо потрапити в списки тих, про кого відомо, що вони в полоні”. І уточнює, що вище шанси в утримуваних великих містах, оскільки інформація про полонених з невеликих селищ навіть до Донецька або Луганська доходить лише періодично.
Макеєв думає, що вся правда про те, в яких умовах утримували українських полонених і як їх звільняли, стане відома ще не скоро. “Думаю, ми підведемо підсумки років так через двадцять. І факти будуть жахливими”,— підсумовує він.
Джерело
Комментариев нет:
Отправить комментарий