Sergio Alessandro Gorbenko
Пам’ятаєте поляка журналіста, який в страшний кривавий ранок 22 січня 2014 року на Грушевського 4 підбігав до «беркутів», що били майданівців і кричав їм: «Що ти робіш? Ти же украінєц!!!». Беркути тупо лупали на нього бездумними очима казкових тролів і ….продовжували бити…українців. … Та то «беркути», що від них іншого чекати…там був відбір на тупість, жорстокість, байдужість і навіть ненависть до свого народу.
Не думав я тоді, що з часом я сам побуваю в ролі того поляка і у відчаї і гніві буквально повторю його слова. Це сталося зовсім недавно…десь тиждень тому, як раз на другий день як сповістили про загибель 11 чоловік наших.
Діло було в маршрутці № 355 сумнозвісного в наших Вишгородських краях рейса від М. Героїв Дніпра до Зоопарку 12 Місяців, що під Литвинівкою.
Ми їхали з дружиною з дому на роботу, на другу зміну. Подумки були далеко від того що відбувається, але загальний фон горя і болі і від втрати сина, і від нових нещодавніх безкарних вбивств наших солдат, він міцно вкорінився в підсвідомість. Ідеш і от думаєш, що нині в чиїхось ще родинах України стогін, ридання і біль, сльози…Раптом, на весь салон бодреньким голосом
нас вітає «Радіо Шансон» і негайно починає співати веселенькі шансонки російські про те та про се, про любов-морков і іншу просто кощунствену чуш, на фоні новини про чергові загибелі наших солдат і офіцерів. Це як би на похоронах заграли російську «Калінку-малінку» або чергові дурацькі частушки. Виглядало то мерзенно і як виклик, на тлі тієї горісної інформації, яку цілий минулий день передавали всі ЗМІ і заклики до організації урочистого прощання з загиблими героями на Майдані.
Людей їхало багато, маршрутка була набита як діжка, стояли люди і в проході. Люди їхали смурні і невеселі, але….Ніхто не реагував. Шансончик ігріво закликав всіх до доброго дня і передавав лямурні вітання. І всі мовчали. Мене це вразило не менше як сам шансончик, і я зі свого місця, бо пройти не міг, гукнув водію: викмніть шансон, будь ласка. – Ноль реакції.
Тоді я вже голосніше гукнув йому: щоб хоча б зменшив звук і слухав свій шансон сам і не змушував слухати його нас, нас всіх... Ви думаєте був хоч голос в підтрику… Хоч хтось обурився і щось сказав. ВСІ – МОВЧАЛИ…Так і доїхали до Києва під веселі пусті співи російської дешевої естради…
На виході я таки підійшов до водія і спитав: Невже ти не чув? Ми ж просили викмнути шансон? – Він лупав очима, прямо як той «беркут» на грушевського 22 січня, і нічого не відповідав.
Тоді я спитав: «Невже ти не чув, що вчора вбили 11 наших?».
Його відповідь мене вразила: « Де, скажіть мені, в нас заборонено слухати шансон?»…
Вразила і мова: водій був не наш, не місцевий, але не думайте…не зі Сходу…Акцент був галицький із Західної України – хлопець наш, 100% наш – українець – галичанин. І це мене добило остаточно і я повторив слова поляка:
«Як ти можеш так говорити і думати? Ти ж українець? »
На що він знову вперто відповів: «Де в нас заборонено слухати шансон?»
Я весь цей час роздумував, чи писати про це, але вчорашній випадок на тому ж самому рейсі змусив мене згадати і цей шансон.
Вчора ми з дружиною на тому ж самому рейсі, бо змушені ним користуватися, знову наштовхнулися вже на шофера-СЕПАРА, так сепара, я не згущаю фарби і роблю висновок по тому, що він робив і що сказав.
13 лютого 2017 року 12-25. Зупинка Лютіж. Заходимо в маршрутку білий «Мерседес» АІ 16-85 НА, рейс № 355. Від «Зоопарку 12 Місяців до М.Героїв Дніпра».
Я за себе плачу там завжди, бо вони офіційно оголошують що в них тільки одне пільгове місце, але дружину більшість хлопців вже пізнає, знає про її горе і їй за звичай нічого не кажуть і не вимагають, навіть думаю як і пустили пільговика до нас. Ця невимовна неписана угода наша якось
зменшила цю ганебну ситуацію з невизнанням нашого права на проїзд, забезпеченого рішенням Порошенка і ВР. І я вдячний тим водіям цього рейсу, що вони по-людськи ставилися до дружини – бо як в матері загиблого солдата – це її право на повагу не має право відбирати ні Порошенко ні ціла Верховна Рада, а я сам заплачу…, бо серце батька витримає все. Ви хоч матір бережіть і то я вдячний.
І от ми так звикли до цієї ситуації. Я виймаю гроші платити за себе, дружина показує посвідчення і йде. Коли в цей раз чоловічок буквально кричить наступне: " в мене вже є пільговики: аж три, так що платіть."
Я його спочатку не впізнав і думаю: ну може новенький не знає з кого гроші вимагає, кажу : «В неї – посвідчення довічне…» Думаю – дійде. Де там! – Хай платить, або я нікуди не поїду – верещить. – Не хотів я про це говорити, але вже вирвалося: В неї сина вбили в АТО, - кажу.- Невже не зрозуміло.
І це право їй надано Законом України по всій території».
А в нас тут свої закони – відповідає, ця…людина…- Я не знаю, що там Ваш Гройсман написав, у нас одне пільгове місце і все.
Дружина витримала цю наругу із стійкістю і спокійно питає людей: в кого ще посвідчення: лише один чоловік на задньому місці показує синю корочко УБД. Важна жінка на другому сидінні каже: "в мене", але не показує., що в неї за посвідчення.
Питань не має, - відповідає дружина.- якщо солдат їде. Я заплачу. І платить.
Добре кажу, раз так давайте білет за проїзд, і скажіть мені ваше прізвище, номер машини,
-Запишете самі, - каже. – Номер на машині зовні.
Тоді білет і прізвище. – наполягаю я, - будемо розбиратися з вашими автономними законами.
Білет дав... поквапишись. Відмовити не міг.
А прізвище не скажу. – відверто каже.
Не скажете, тому що знаєте, що не праві. Якщо правда на вашому боці не соромтеся себе назвати.
І те що ви вимагаєте гроші в матері вбитого солдата в АТО, - це злодійство.
Я сів на своє місце. І тут та жіночка, теж пільговик, починає волати: Не заважайте водію. Не подобається – не ідьте. Ви нас всіх ризику підвергаєте. І ще один озвався на передньому сидінні: Мужчина, не заважайте водію.
Збадьорений підтримкою шофер видав свій остаточний «перл»: "Задрали ви з цім АТО! Вас туди ніхто не звав. І що ви добилися?... Людям працювати не даєте, і …гроші заробляти."
Думай, що кажеш і кому кажеш, - відповів я. Додав: якби ці хлопці кров´ю своєю не стримали таких як ти зі Сходу .- не їздили б ви, не працювали і не заробляли….- Раби, підлі раби…Тільки раби на крові готові заробляти .
Мені знову та жіночка –пільговик: Не заважайте водію!
Тут втрутився солдат із АТО, і підійшовши до неї, і показавши синю корочку попросив спокійно показати свою в неї. – Вона одразу ж занервувала: Я каже не забов´язана вам нічого показувати. Тоді їдьте мовчки на своїх пільгах і не затикайте людині рот. Вона замовкла.
А по дорозі дружина мені сказала: я впізнала його, він вже нам відмовляв в пільговому проїзді, з глумливими коментарями, ми тоді просто не записали номер машини, бо вона була обліплена снігом.
Я забув був, бо образ було за ці півроку так багато, що всі в голові не втримаєш. Але потім пригадав – ті ж самі фрази: що в мене вже є пільговик,
і що ми вам нічим не забовязані. І підтримка була в нього в салоні, і солдата з АТО не було. І я зрозумів, що за кермом – звичайнісінький сепар, не емігрант з Донбасу, а наш..місцевий, тільки зброя його поки не автомат, а кермо маршрутки і підспівка в салоні…і наша необхідність їздити… Або мовчки терплячи приниження, або витримуючи зіткнення...
Я щиро не хотів про це писати ні тоді, ні зараз, але оскільки Бог посилає його мені на дорозі другий раз, бачу, що це просто мабуть мій долг – розповісти про нього ПОПЕРЕДИТИ про нього інших солдат АТО з УБД, вдів, матерів і батьків вбитих воїнів, щоб знали, що коли ви сідаєте в маршрутку білий «Мерседес» АІ 16-85 НА, рейс № 355 від «Зоопарку 12 Місяців до
М.Героїв Дніпра», ви потрапляєте в логово до сепара, який ненавидить вас всією душею. За кермом руденький чоловічок коротко стрижений, середніх років з безцвітними очима. Памятайте про нього поки він без автомата…
Я вийшов з маршрутки і сфотографував її. Фото привожу тут. Познайомився між іншим із солдатом, він ветеран АТО з 72 бригади. Звати Ігор. Обмінялися телефонами. Він вважає, що цього не можна так спускати.
Я теж так вважаю, тільки не знаю що робити. І поки що пишу ці рядки.
Знаючи, що мене регулярно читають сбушники, прошу їх передати мою думку генералу Василю Грицаку:
«В нас вже немає мирного тилу, якщо під самим Києвом, та що там під Києвом в самому Києві, сепари дозволяють собі відверто принижувати і родини загиблих в АТО бійців, та й саме АТО, тому навряд чи доцільно його проводити десь далеко, АТО вже тут – в Києві, і якщо ви не ліквідуєте сепаратизм під серцем України, подальші бойові дії на Сході будуть марними.»
Комментариев нет:
Отправить комментарий