Татові вже за 70, він хворіє, і через це навіть не зміг приїхати з села на похорон сина. Єдиного сина, який був для нього та його дружини даром Божим, їх щастям та сенсом життя, гордістю та надією.
Син, якого вбили на війні, у свою чергу шалено любив своїх батьків та завжди намагався бути для них опорою та завжди обирати такий шлях, щоб вони ним пишались. Як сином та як чоловіком.
Як воїном, який замість неквапливого та розміреного життя, поїхав туди, де обличчям до агресора вже чотири роки стоїть наша армія.
Максим Миколайович Черкун народився 09.01.1997 року у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області.
Хлопець закінчив 9 класів ліцею №81, після чого вступив спочатку до автотранспортного коледжу Криворізького Національного університету на спеціальність "автомеханік", де провчився рік, після чого залишив навчання, вступивши до вищого професійного училища на ту саму спеціальність. Працював у ТОВ
"Сільськогосподарське підприємство "Скорпіон" у службі охорони (доглядав великі поля). Хлопець мав золоті руки, вмів усе робити по ремонту: чи то шпаклювання, чи то заміна та встановлення металопластикових профілів.
Він зростав дуже самодостатньою, вільнолюбивою та своєнравною дитиною, змалку навчившись приймати дорослі рішення. Ще з дитинства він був за наповненням енергією схожий на батарейку "Duracell", йому все було треба знати та вміти, усюди встигнути, все зробити, про все подбати. А особливо вражало оточуючих поєднання "очі - посмішка", поєднання, у якому відверто сяяла жага до життя та добра душа цього хлопчини.
Макс був розумово розвинутий далеко не за своїм віком, до всього був небайдужим, щиро цікавився програмуванням, історією та технікою, мріяв мати власне авто, але головною мрією його було вступити до авіаційного училища та стати таким, як батько, який свого часу працював у 101-му льотному загоні сільськогосподарчої авіації (обслуговував літаки АН-2).
У 8 та 9 класі Максим входив до складу пошукової групи Криворізької громадської організації "Військово-патріотичний клуб "Пошук", яка займається організацією і проведенням польових експедицій, пошуково-дослідницьких робіт з метою виявлення, ексгумації, ідентифікації та перепоховання військовослужбовців, загиблих під час Другої Світової війни, пошук їх родичів, встановлення пам'ятних знаків, обелісків та здійснення громадського контролю за їх збереженням. Неодноразово вирушав з групою "Пошук - Дніпро" в експедиції, займався пошуковою роботою, був цілковито відданим цій справі, має грамоти від групи.
Він був пізньою та єдиною дитиною у своїх батьків, які виховували його у величезниій любові, майже ніколи та ні в чому не відмовляючи. Батько за станом здоров'я рано вийшов на пенсію, і Максим Миколайович увесь час допомагав йому по ремонту та облаштуванню будинку.
За рівнем хоробрості та сміливості Максим завжди займав перше місце, його відважність навіть іноді лякала, він геть нічого не боявся, абсолютно. Безвідмовний та грамотний, він завжди знав, що робить і для чого він це робить. Тому, невдовзі після свого 19-річчя, у березні 2016 року Максим підписав із ЗСУ контракт.
Сержант, командир протитанково-кулементного відділення 1-го взводу 2-ї роти 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.
Одного часу він воював на одній позиції поряд із хлопцями з Правого Сектора, поруч з такими відчайдухами, які презирливо дивились в очі смерті, поруч із добровольцями, яким не можна було дорікнути відсутністю відваги. Так от, ті хлопці з ПС теж боялись рівня хоробрості Макса, настільки він був шаленим у бою, без краплі страху кидаючись на ворогів.
Хоча йому був лише 21 рік, Максим завжди прагнув виглядати старшим, тільки очі видавали його, вони були до країв наповнені добротою, та не було в них тієї жорсткості, що приходить до деяких людей з віком.
Макс загинув 16 квітня о 19.00 в районі селища Піски Донецької області внаслідок осколкового поранення, отриманого під час мінометного обстрілу наших позицій.
Похований 19 квітня на Алеї Слави центрального кладовища Кривого Рогу. У нього залишились батьки.
Колись ми всі побачимо їх. Одного дня кожен з нас зустрінеться з ними там, куди вони вимушені були піти, тому що кулі чи осколки не залишили їм шансів пережити цю війну.
І вони спитають, чи цінували ми той крихкий мир, який був виборотий їх кров'ю. Вони спитають, як часто ми згадували їх, чому на деяких могилах росте бур'ян, як так вийшло, що їх старенькі батьки чи вдови з дітьми залишились сам на сам зі своїм лютим горем. Вони спитають, де були ми, коли жалобна хода крокувала вулицями наших міст.
А можливо, нічого вони питати не будуть, адже вони все бачать та знають там, нагорі. Можливо, вони лише подивляться нам в очі.
І лише невеличка частка з тих, хто завдяки їм проживе довге життя, не відведе погляд.
Источник
Син, якого вбили на війні, у свою чергу шалено любив своїх батьків та завжди намагався бути для них опорою та завжди обирати такий шлях, щоб вони ним пишались. Як сином та як чоловіком.
Як воїном, який замість неквапливого та розміреного життя, поїхав туди, де обличчям до агресора вже чотири роки стоїть наша армія.
Максим Миколайович Черкун народився 09.01.1997 року у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області.
Хлопець закінчив 9 класів ліцею №81, після чого вступив спочатку до автотранспортного коледжу Криворізького Національного університету на спеціальність "автомеханік", де провчився рік, після чого залишив навчання, вступивши до вищого професійного училища на ту саму спеціальність. Працював у ТОВ
"Сільськогосподарське підприємство "Скорпіон" у службі охорони (доглядав великі поля). Хлопець мав золоті руки, вмів усе робити по ремонту: чи то шпаклювання, чи то заміна та встановлення металопластикових профілів.
Він зростав дуже самодостатньою, вільнолюбивою та своєнравною дитиною, змалку навчившись приймати дорослі рішення. Ще з дитинства він був за наповненням енергією схожий на батарейку "Duracell", йому все було треба знати та вміти, усюди встигнути, все зробити, про все подбати. А особливо вражало оточуючих поєднання "очі - посмішка", поєднання, у якому відверто сяяла жага до життя та добра душа цього хлопчини.
Макс був розумово розвинутий далеко не за своїм віком, до всього був небайдужим, щиро цікавився програмуванням, історією та технікою, мріяв мати власне авто, але головною мрією його було вступити до авіаційного училища та стати таким, як батько, який свого часу працював у 101-му льотному загоні сільськогосподарчої авіації (обслуговував літаки АН-2).
У 8 та 9 класі Максим входив до складу пошукової групи Криворізької громадської організації "Військово-патріотичний клуб "Пошук", яка займається організацією і проведенням польових експедицій, пошуково-дослідницьких робіт з метою виявлення, ексгумації, ідентифікації та перепоховання військовослужбовців, загиблих під час Другої Світової війни, пошук їх родичів, встановлення пам'ятних знаків, обелісків та здійснення громадського контролю за їх збереженням. Неодноразово вирушав з групою "Пошук - Дніпро" в експедиції, займався пошуковою роботою, був цілковито відданим цій справі, має грамоти від групи.
Він був пізньою та єдиною дитиною у своїх батьків, які виховували його у величезниій любові, майже ніколи та ні в чому не відмовляючи. Батько за станом здоров'я рано вийшов на пенсію, і Максим Миколайович увесь час допомагав йому по ремонту та облаштуванню будинку.
За рівнем хоробрості та сміливості Максим завжди займав перше місце, його відважність навіть іноді лякала, він геть нічого не боявся, абсолютно. Безвідмовний та грамотний, він завжди знав, що робить і для чого він це робить. Тому, невдовзі після свого 19-річчя, у березні 2016 року Максим підписав із ЗСУ контракт.
Сержант, командир протитанково-кулементного відділення 1-го взводу 2-ї роти 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.
Одного часу він воював на одній позиції поряд із хлопцями з Правого Сектора, поруч з такими відчайдухами, які презирливо дивились в очі смерті, поруч із добровольцями, яким не можна було дорікнути відсутністю відваги. Так от, ті хлопці з ПС теж боялись рівня хоробрості Макса, настільки він був шаленим у бою, без краплі страху кидаючись на ворогів.
Хоча йому був лише 21 рік, Максим завжди прагнув виглядати старшим, тільки очі видавали його, вони були до країв наповнені добротою, та не було в них тієї жорсткості, що приходить до деяких людей з віком.
Макс загинув 16 квітня о 19.00 в районі селища Піски Донецької області внаслідок осколкового поранення, отриманого під час мінометного обстрілу наших позицій.
Похований 19 квітня на Алеї Слави центрального кладовища Кривого Рогу. У нього залишились батьки.
Колись ми всі побачимо їх. Одного дня кожен з нас зустрінеться з ними там, куди вони вимушені були піти, тому що кулі чи осколки не залишили їм шансів пережити цю війну.
І вони спитають, чи цінували ми той крихкий мир, який був виборотий їх кров'ю. Вони спитають, як часто ми згадували їх, чому на деяких могилах росте бур'ян, як так вийшло, що їх старенькі батьки чи вдови з дітьми залишились сам на сам зі своїм лютим горем. Вони спитають, де були ми, коли жалобна хода крокувала вулицями наших міст.
А можливо, нічого вони питати не будуть, адже вони все бачать та знають там, нагорі. Можливо, вони лише подивляться нам в очі.
І лише невеличка частка з тих, хто завдяки їм проживе довге життя, не відведе погляд.
Источник
Комментариев нет:
Отправить комментарий