Я вчора не писала про загиблих бійців. Хто зі мною говорив - той знає, що я практично не могла говорити.
Зараз хочу сказати кілька слів, озвучити декілька важливих для мене речей.
Я мама 21-річної доньки, тому в Україні я відносно захищена як мама, матері синів - беззахисні. Мої слова і думки про війну - це слова матері, чия дитина вдома, а не в окопі і не в шпиталі.
Але я особисто глибоко переживаю цю війну. Дуже багато знаю про неї, думаю, аналізую.
Аналізую, маючи знання з психології, антропології, медіакомунікацій. Маючи знання людини, яка вмирала. І яка народжувала.
Перше, що мало хто знає, а хто знає - не до кінця усвідомлює. Совкове мислення, дворушництво, цвіте там, де починають говорити про війну. Не хочу писати речей, про які мені говорили конфіденційно, це теми не для соцмереж, але загалом кажучи, бійці в окопах почувають себе зрадженими і покинутими. Конкретні люди, конкретні бійці в окопах - почувають себе зрадженими і покинутими. Боти у соцмережах радісно нашіптують "зрада!", "зрада!", "в усьому винен Порошенко". Це не так. В усьому винні ми. Зрадили - ми. Покинули їх - ми.
У мене в АТО загинули дуже близькі люди. Один з них - Богдан Радченко - друг з 1992 р, відомий журналіст і редактор, ми в нього вдома всією сімєю зупинялися в Києві. Маючи рідкісну, ще зі строкової служби в армії СРСР, бойову спеціальність, він свідомо пішов в окопи, а не в тил, не став "відмазуватися", ну, зрозуміло, бо він був людиною честі. І от.
Я особисто знаю не менше сотні людей, чоловіків, яким поприходили повістки. Але які - ну, які вдали, ніби повісток нема. І нікуди не пішли.
Вчора я уважно читала ФБ. І мене вразило ось що. Спонуки публічно рвати на собі волосся. Бо - девять бійців загинуло в один день, це страшно, треба якось реагувати. Ось я і реагую. Вчора я як на голках цілий день сиділа - переживала, що серед загиблих є ще одна близько знайома мені людина. Обійшлося. Але насправді не обійшлося: загинули діти матерів, батьки дітей, чоловіки дружин, друзі друзів. Люди загинули. Обурюватися, що хтось у ФБ недостатньо голосно публічно виявляє свій біль, - це, вибачте, фе. Соцмережі - видовище. Горе, якщо воно справжнє, - не видовище. В соцмережах можна сказати, що в тебе горе. Але потім ти з цим горем залишаєшся сам.
Ось сценка не з мого життя, розказана мені товаришкою-журналісткою.
Два роки триває війна з Росією. Плацкарта, потяг іде на Москву. Жіночки, зорієнтувавшись, що їхня сусідка - журналістка (тут обійдемося без імен, добре?), починають говорити їй і собі, яка погана влада, яка жахлива війна, яка в Україні всюди зрада. В ході розмови зясовується, що сини - на заробітках в Росії, більше того, "на скважинах", бо хлопці ті - наші, з Прикарпаття, освіта в них відповідна, більше того, зясовується, що вони, жіночки їдуть до них, бо то ж синам не можна додому, повістки поприходили, а так - гроші заробляють, в хатах ремонти поробили. Але заходить мова про війну - і жіночки починають своєї: зрада, зрада... "Ми всі патрівоти... А та Ганя погана, бо до церкви у вишиванці на храм не ходе". Це типова ситуація, на жаль. Як не заробітки в Росії - то робота в Польщі, якісь комбінації, або просто - "корупція на місцях". І що, друзі, які обурюються, що хтось не досить голосно оплакує загиблих у соцмережах, не мають таких родичів, знайомих, сусідів?
Я не закликаю нікого доносити на сусідів (смішно і гидко водночас). Я нікого не засуджую. Ця своєрідна аморальність - спадок совка, коли чоловік був собі чесним, але крав у колгоспі, а продавець у молочному була чесною, але доливала воду до молока. Це чесні жінки і люблячі матері. І їхні сини - працюють (тільки чим же їм втесати на голові - що неправильне місце вони вибрали для роботи, що ухилятися від повістки - злочинно не відносно закону, а відносно совісті). Я єдине прошу зрозуміти: головне зараз у цій війні - щоби всі 14 тис. загиблих (від куль, мін, снарядів, від сепсису, від тортур у підвалах "ЛНР-ДНР") не загинули даремно. Щоби поламані цією війною життя не були даремною жертвою. Щоби ми від початку мали силу на правду. Сказати правду часом легше, аніж її визнати.
Зараз ми поволі підходимо до дуже складного моменту, до великого випробування, бо ситуація, яка так довго назріває, мусить якось розвязатися. Мені здається, і не тільки мені, що певні речі почнуть змінюватися вже ось-ось. Так, офіцерські карєри іноді викликають подив і навіть шок. Я знаю сотні реальних історій з АТО, які будять щонайгірші емоції. Такі історії супроводять усі війни. Але я не про це. Я про те, що соцмережі - теж зброя, і нею ми можемо самі себе вбивати. Ми можемо навіть не усвідомлювати, що відбувається насправді, коли ставимо лайк або робимо перепост.
Не знаю, як краще висловити те, заради чого я написала всі ці дуже багато речень. Може, сформулюю це за пунктами.
1. На моє переконання, матері дочок і матері синів повинні бути рівними, як в Ізраїлі. І ставлення до захисту Батьківщини саме в Ізраїлі є дуже правильним. Захист Батьківщини - велика честь і головний громадянський обовязок. Саме захист. Саме Батьківщини. Це має бути аксіомою, абсолютним законом. Якщо йдеться про рівність прав і обовязків, то служба в армії - один з маркерів такої рівності. Хто вважає неприйнятним для себе вбивати - може обирати альтернативні способи послужити своїй державі. Ізраїль у цьому - добрий взірець.
2. На моє переконання, суспільство наше хворе дворушництвом. Дворушництво дуже видно на цій війні. Я хотіла б, щоб коли все щасливо закінчиться, в суспільстві відбулася люстрація. Не комуністична, не якась іще. А люстрація слідами цієї війни. Щоби православний піп, який роздавав зброю злочинцям з георгіївськими стрічками, не міг бути священиком в Україні, ніде. Щоби православні попи, які в Закарпатті закликають заборонити богослужіння українською і в Почаєві моляться за російське військо, не могли бути священиками в Україні, ніде. Щоби лікар, який "відмазує" від призову, не міг бути лікарем в Україні, ніде. Щоби хлопчина, який цю війну пересидів на будмайданчиках чи деінде у Росії, втікаючи від повісток, не став потім депутатом чи мером. Ніколи, ніде в Україні.
3. На моє переконання, у розмовах про цю війну неприпустима цензура. Військова таємниця, секретність - так, цензура - ні. Правда - річ принципова. Совість - річ принципова. Відповідальність - щоб могти подивитися в очі своїм батькам, своїм дітям, своїм близьким - річ принципова.
4. На моє переконання, у розмовах про цю війну не варто говорити "за всіх" і "про всіх". Нема "донецьких". Є мільйон конкретних людських історій. Хтось ненавидить. Хтось боїться. Хтось великою мірою неадекватний (корисно почитати фахову літературу для психологів, які працюють з колишніми військовими, з біженцями, з переселенцями). Є зрадники. Є вбивці. Є зламані люди. Тих, хто стріляв, треба судити. Тих, хто ненавидить, треба не допустити до прийняття рішень, від яких залежатимуть інші люди. Але війна - це конкретні обірвані життя і зламані долі. По всій Україні - обірвані життя і зламані долі. Тому - не Східна Україна, не АТО. Велика Україна. Всі ми.
5. На моє переконання, коли йдеться про цю війну, легковажаться дві надзвичайно важливі дії - дякувати і молитися. Дякувати тим, хто ціною свого життя (бо навіть якщо вціліє - однаково ціною всього свого життя) дає всім нам змогу жити, любити, сподіватися, вірити. І молитися. Молитися - це, може, навіть найголовніше.
Источник
Комментариев нет:
Отправить комментарий